Компенсація витрат на професійну правничу допомогу: межі судового розсуду та відповідність вимогам Кодексу адміністративного судочинства України

Аналіз судової практики свідчить про тенденцію до істотного зменшення судами розміру заявлених витрат на професійну правничу допомогу навіть у випадках визнання рішення суб’єкта владних повноважень протиправним. При цьому суди нерідко обмежуються загальними висновками про «завищеність» таких витрат без належного обґрунтування їх неспівмірності. У зв’язку з цим постає питання: чи дійсно суд наділений настільки широким розсудом при визначенні розміру компенсації витрат на професійну правничу допомогу?

1. Законодавчі засади компенсації витрат на професійну правничу допомогу

Передусім необхідно звернути увагу на те, що Кодекс адміністративного судочинства України не встановлює жодного граничного розміру компенсації витрат на професійну правничу допомогу. На відміну від окремих категорій судових витрат, граничний розмір яких відповідно до Кодексу визначається Кабінетом Міністрів України (наприклад, компенсація витрат сторін, що пов’язані із прибуттям до суду), щодо витрат на правничу допомогу законодавець свідомо такого обмеження не передбачив.

Такий підхід є цілком логічним. Складність судових справ істотно відрізняється, так само як різняться кваліфікація, спеціалізація та досвід адвокатів. Запровадження єдиного граничного розміру компенсації фактично означало б державне регулювання ринку правничих послуг, що суперечило б принципу свободи договору та могло б негативно вплинути на розвиток адвокатської діяльності.

Більше того, саме сторона, права якої були порушені, має право самостійно обирати адвоката, якому довіряє, та погоджувати з ним умови надання правничої допомоги, у тому числі розмір гонорару. Таке право прямо випливає як із статті 59 Конституції України, так і зі статті 134 КАС України.

Водночас закон не залишає питання компенсації без будь-якого процесуального контролю. КАС України встановлює чіткі вимоги, яких сторона повинна дотриматися для отримання компенсації витрат на професійну правничу допомогу. Зокрема, докази понесених витрат подаються до закінчення судових дебатів або протягом п’яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що відповідна заява була зроблена до завершення дебатів. Розмір витрат підтверджується договорами, рахунками, актами виконаних робіт та іншими доказами.

Однак навіть у разі повного дотримання всіх вимог КАС України суди нерідко все одно зменшують суму компенсації. Саме тому виникає ключове питання цього дослідження: де проходить межа судового розсуду?

2. Межі судового розсуду при оцінці витрат на професійну правничу допомогу

Відповідь міститься безпосередньо в статті 134 КАС України. Частина шоста цієї статті передбачає, що суд може зменшити розмір витрат лише за клопотанням іншої сторони. Водночас частина сьома прямо покладає обов’язок доведення неспівмірності витрат саме на сторону, яка заявляє відповідне клопотання.

Таким чином, після процесуальної реформи 2017 року законодавець принципово змінив роль суду під час вирішення питання про компенсацію витрат на правничу допомогу. Суд більше не виступає суб’єктом, який самостійно визначає «справедливий» розмір адвокатського гонорару. Його функція полягає у перевірці доводів і доказів, поданих сторонами. Саме таку правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема у постановах від 27.07.2023 у справі № 280/12557/21 та від 21.08.2025 у справі № 640/17466/22.

Отже, саме сторона, яка просить зменшити компенсацію, повинна довести неспівмірність заявлених витрат критеріям, визначеним частиною п’ятою статті 134 КАС України: складності справи, обсягу виконаної роботи, витраченому часу, значенню спору та іншим обставинам. Суд не вправі самостійно шукати підстави для такого зменшення або підміняти процесуальний обов’язок сторони власною оцінкою.

Такий підхід узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 520/1405/22: «Надаючи власну оцінку співмірності вимог позивача щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу критеріям, передбаченим частиною п’ятою статті 134 КАС України, суд апеляційної інстанції безпідставно вчинив дії, обов’язок щодо яких КАС України покладає на сторону спору, яка заперечує проти задоволення відповідних вимог, що є недопустимим та порушує принцип безсторонності суду та рівності прав учасників спору.»

Чи означає це, що суд взагалі позбавлений будь-яких дискреційних повноважень щодо судових витрат? Безумовно, ні.

Частина дев’ята статті 139 КАС України передбачає, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов’язані такі витрати з розглядом справи, чи є їх розмір обґрунтованим та пропорційним предмету спору, а також поведінку сторін під час розгляду справи.

Саме ця норма найчастіше стає предметом спірного тлумачення як судами, так і суб’єктами владних повноважень. На практиці нерідко робиться висновок, що якщо суд повинен враховувати обґрунтованість і пропорційність витрат, то він вправі з власної ініціативи визначати їх «справедливий» розмір навіть за відсутності належного клопотання іншої сторони.

Проте такий висновок не узгоджується із системним тлумаченням статей 134 та 139 КАС України.

Стаття 134 КАС України встановлює спеціальний процесуальний механізм саме зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу. Частини шоста та сьома цієї статті прямо визначають дві обов’язкові умови такого зменшення: по-перше, наявність клопотання іншої сторони, а по-друге, доведення нею неспівмірності заявлених витрат.

Натомість стаття 139 КАС України регулює розподіл судових витрат, тобто визначає, які саме витрати підлягають компенсації та на яку сторону вони покладаються, а також критерії, які суд враховує при вирішенні цього питання.

Отже, застосування критеріїв, передбачених статтею 139 КАС України, не повинно підміняти собою процесуальний механізм зменшення витрат, встановлений статтею 134 КАС України. Інакше суд фактично отримує можливість обходити вимогу щодо обов’язкової наявності клопотання іншої сторони та покладеного на неї обов’язку довести неспівмірність заявлених витрат, що не узгоджується зі змістом зазначених норм.

Ця позиція також знаходить підтвердження у постанові від 13 травня 2021 року у справі № 200/9888/19-а (пп. 39–43), в ухвалі від 28.07.2023 у справі № 640/33886/21 КАС ВС (пп. 60–62) та в постанові від 05.05.2026 у справі № 160/32215/24 КАС ВС.

Таким чином, межі судового розсуду є значно вужчими. Вони починаються лише після подання належного клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу та закінчуються оцінкою наведених у ньому доводів і доказів. Вихід суду за ці межі фактично означає перебрання на себе процесуального обов’язку сторони, що суперечить принципу змагальності адміністративного судочинства.

Нерідко на практиці трапляються випадки, коли суди зменшують витрати на правничу допомогу без клопотання про це іншої сторони або з підстав, які взагалі не були вказані в клопотанні.

На помилковість подібних рішень КАС ВС указав у постанові від 15.07.2021 у справі № 420/7028/20: «Вказана заява надійшла до суду першої інстанції 8 жовтня 2020 року, що вказує на те, що суд першої інстанції з власної ініціативи вирішив питання щодо співмірності понесених позивачем витрат на правничу допомогу, що суперечить наведеним вище вимогам процесуального законодавства.

Не звернув уваги на допущені судом першої інстанції порушення й суд апеляційної інстанції, при цьому мотиви постанови апеляційного суду щодо відсутності підстав для стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 8000 грн із 10000 грн заявлених висловлені безвідносно до викладених у поданій відповідачем заяві щодо зменшення витрат на правничу допомогу та без надання оцінки наведеним в апеляційній скарзі позивача доводам».

Таким чином, Верховний Суд фактично сформулював важливий процесуальний орієнтир, де судовий розсуд щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу не є необмеженим і може реалізовуватися лише в межах доводів та доказів, наведених стороною у клопотанні про їх зменшення. Будь-яке самостійне визначення судом підстав для зменшення таких витрат або вихід за межі заявлених заперечень суперечить процесуальним нормам та порушує принцип змагальності сторін.

3. Практичні проблеми застосування критеріїв співмірності: аналіз судової практики

Аналіз судової практики свідчить, що у спорах про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу представники суб’єктів владних повноважень нерідко використовують однотипні формальні аргументи, які не містять належного аналізу реальності, необхідності та обґрунтованості заявлених витрат, а зводяться до загальних тверджень про їх завищений розмір. За таких обставин предметом спору нерідко стає не відповідність витрат критеріям процесуального закону, а прагнення домогтися їх максимального зменшення. Найпоширеніші з таких підходів заслуговують на окремий аналіз.

1. Однією із найпоширеніших є: «Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт… у тому числі, розрахунок погодинної вартості правової допомоги».

Аналіз судової практики свідчить, що за відсутності детального опису робіт суди нерідко відмовляють у компенсації витрат, фактично ототожнюючи всі види адвокатського гонорару з погодинною оплатою. Проте такий підхід не враховує, що гонорар може бути як погодинним, так і фіксованим.

На це звернув увагу Верховний Суд у постанові від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19, зазначивши, що вимогу щодо подання детального опису робіт запроваджено «для визначення розміру витрат». Якщо ж договором передбачено фіксований гонорар, який не залежить від обсягу виконаних робіт чи витраченого часу, розмір витрат уже є визначеним.

Крім того, відповідно до статті 131-2 Конституції України незалежність адвокатури гарантується. Як зазначив Верховний Суд у пункті 21 постанови від 10.02.2026 у справі № 440/3822/25, цей принцип охоплює не лише організаційні засади адвокатури, а й фінансову незалежність адвоката як особи, що надає професійну правничу допомогу.

2. Наступною підставою часто використовують: «в судовому порядку адвокатом подано до суду декілька позовів, де представлено інтереси позивача в подібних правовідносинах та з подібним правовим обґрунтуванням позивних вимог. Що свідчить про участь одного адвоката та його обізнаність з обставинами щодо спірних правовідносин, що, поза сумнівом, істотно впливає на обсяг надання ним послуг в межах їх повторного вивчення нормативних документів, які регулюють спірні правовідносини.»

Фактично такий висновок означає, що застосування адвокатом єдиної правової позиції, усталеність судової практики та його професійний досвід самі по собі можуть розцінюватися як підстава для зменшення витрат на правничу допомогу.

Однак такий підхід викликає обґрунтовані сумніви. Складається враження, що адвоката починають сприймати лише як «друкарську машину», яка механічно копіює вже написані тексти. Досвід адвоката як результат багаторічної професійної діяльності є для клієнта беззаперечною перевагою, а не підставою для зменшення вартості його роботи. Важко уявити, щоб архітектору зменшували оплату лише тому, що він уже проєктував подібні будівлі, або лікарю — тому, що він не вперше проводить аналогічну операцію. Чому ж до адвоката застосовується інший підхід?

За такої логіки професійний розвиток перестає бути перевагою і перетворюється на підставу для зменшення компенсації, що фактично знецінює інтелектуальну працю адвоката.

Особливої уваги заслуговує те, що держава сама дотримується протилежного підходу щодо власних службовців. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2025 року «Деякі питання оплати праці посадових осіб та працівників митних органів» прямо визначено, що рівень оплати праці митників має залежати від їхньої професійної компетентності, досвіду та результатів роботи. Тобто професійний досвід державного службовця визнається чинником, який підвищує цінність його праці та є підставою для збільшення винагороди. Натомість під час вирішення питання про компенсацію витрат на професійну правничу допомогу аналогічний досвід адвоката нерідко використовується як аргумент для зменшення розміру компенсації.

Такий підхід важко назвати послідовним. Якщо держава визнає професійний досвід чинником, що підвищує цінність праці власних службовців, то аналогічний підхід має застосовуватися й до оцінки професійної діяльності адвоката. Інакше виникає ситуація, коли один і той самий критерій залежно від статусу особи або збільшує винагороду, або, навпаки, стає підставою для її зменшення, що навряд чи узгоджується з принципами справедливості та рівності.

Цікавий підхід до цієї проблеми висловив Верховний Суд у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (п. 67). Суд зазначив, що твердження про те, що обізнаність сторін з обставинами справи може впливати на зменшення обсягу роботи адвоката, є лише суб’єктивною оцінкою, яка повинна підтверджуватися доказами. Натомість матеріали справи, що підтверджують фактичне надання адвокатом правничої допомоги, спростовують такі припущення. Фактично Верховний Суд визнав, що самі по собі досвід адвоката чи повторність правовідносин не є доказом неспівмірності заявлених витрат.

Подібний підхід простежується і в Додатковій постанові Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 826/841/17: «Суд критично ставиться до твердження відповідача про те, що зазначений відзив на касаційну скаргу не є «науковою діяльністю» представника позивача, а складається із витягів законодавства, витягів із справ Єдиного державного реєстру судових рішень, оскільки таке твердження не ґрунтується на жодних положеннях закону та спростовується наявним у матеріалах справи відзиві на касаційну скаргу, який свідчить про проведену адвокатом роботу, крім того доводи зазначеного відзиву були оцінені та враховані при постановленні судового рішення за результатами касаційного перегляду справи».

Ще категоричніше висловилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2024 у справі № 910/12155/22, хоча й у межах господарського процесу, зазначивши, що досвід адвоката взагалі не може бути підставою для зменшення витрат, а твердження «чим досвідченіший адвокат, тим менше він має отримувати відшкодування адвокатських витрат» не відповідає принципу розумності.

Також цікавий підхід продемонстрував, Верховний Суд в постанові від 10.02.2026 № 440/3822/25 наголосивши: «47. Адвокатська діяльність є незалежною професійною діяльністю, яка здійснюється адвокатом як самозайнятою особою, що несе підприємницькі та професійні ризики, забезпечує організацію своєї діяльності (зокрема, витрати на утримання офісу, підвищення кваліфікації тощо), а також сплату податків та інших обов’язкових платежів.

48. Крім того, адвокат несе професійну відповідальність за неналежне виконання своїх обов’язків, передбачену Законом N 5076-VI, включаючи дисциплінарну відповідальність перед органами адвокатського самоврядування та можливість притягнення до цивільно-правової відповідальності за завдану клієнту шкоду».

Наведена позиція є важливою, оскільки Верховний Суд фактично звернув увагу на правову природу адвокатської діяльності. Робота адвоката не обмежується підготовкою процесуальних документів чи участю в судових засіданнях. Вона охоплює професійні ризики, обов’язок постійного підвищення кваліфікації, фінансування власної діяльності, її рекламування та персональну відповідальність за результат надання правничої допомоги. Саме тому оцінка витрат на професійну правничу допомогу не може зводитися лише до механічного підрахунку витрачених годин чи кількості підготовлених документів, адже така діяльність має значно ширший зміст та інтелектуальну складову.

Однак, незважаючи на сформовані правові позиції Верховного Суду, суди першої та апеляційної інстанцій нерідко продовжують застосовувати протилежний підхід. Наявність усталеної судової практики у подібних правовідносинах фактично розцінюється ними як підстава для висновку про те, що справа автоматично перестає бути складною, а отже, не потребує значних часових витрат адвоката.

Такий підхід простежується, зокрема, у додатковій постанові від 14 травня 2026 року у справі № 320/23620/24, якою суд зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу з 30 736,37 грн до 6 000 грн. Серед мотивів такого рішення суд зазначив: «відсутність необхідності вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, складення адвокатом одного процесуального документа — відзиву на апеляційну скаргу, розгляд справи судом апеляційної інстанції за правилами спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, як наслідок, відсутність проведення судових засідань, колегія суддів вважає, що сума, яка підлягає компенсації позивачу на професійну правничу допомогу за перегляд справи судом апеляційної інстанції, у розмірі 6 000,00 грн є справедливою та співмірною».

Подібний підхід викликає обґрунтовані сумніви. Судді як носії судової влади зобов’язані враховувати правові висновки Верховного Суду, що забезпечують єдність судової практики. Проте навіть у випадках, коли сторона прямо посилається на відповідні правові позиції, вони нерідко залишаються поза увагою суду без будь-якої належної оцінки чи мотивів відхилення. Складається враження, що питання компенсації витрат на професійну правничу допомогу в окремих судах дедалі частіше вирішується за шаблонним підходом, коли індивідуальна оцінка фактичного обсягу виконаної адвокатом роботи підміняється формальним посиланням на окремі критерії незалежно від реальної складності справи та здійснених процесуальних дій.

Не менш дискусійним є й інше питання. Під час визначення співмірності витрат суди та суб’єкти владних повноважень майже не звертаються до аналізу ринкової вартості правничих послуг, хоча саме вона могла б бути одним із найоб’єктивніших критеріїв оцінки їх реальності та розумності. Не беруться до уваги результати досліджень юридичного ринку, середні погодинні ставки адвокатів, аналітичні огляди чи інші джерела, які відображають фактичну вартість професійної правничої допомоги.

Натомість доводи державних органів про неспівмірність заявлених витрат нерідко ґрунтуються переважно на посиланнях на судові рішення, у яких розмір компенсації вже був зменшений. Хоча суди, як правило, прямо не зазначають, що саме цей аргумент став підставою для зменшення витрат у конкретній справі, аналіз судової практики дає підстави простежити певну закономірність. Незалежно від заявленої суми, складності справи чи обсягу наданої правничої допомоги розмір присудженої компенсації найчастіше перебуває в одному й тому самому діапазоні — приблизно від 1 000 до 15 000 грн. Така сталість навряд чи може бути випадковою і дає змогу припустити, що орієнтиром для визначення «співмірної» суми нерідко стають попередні рішення, у яких витрати вже були зменшені, а не реальна ринкова вартість правничої допомоги та фактичний обсяг роботи адвоката.

Подібний підхід фактично формує замкнене коло: одного разу зменшений судом розмір компенсації починає використовуватися як аргумент для подальших зменшень в інших справах. У результаті судова практика поступово створює власний умовний «тариф» компенсації витрат на професійну правничу допомогу, який не має нормативного закріплення, не ґрунтується на економічних показниках юридичного ринку та не відповідає принципу індивідуальної оцінки кожної конкретної справи.

Державні органи також намагаються обґрунтовувати неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу іншими підходами, які не знаходять підтримки у судовій практиці Верховного Суду. Однією з таких спроб було використання показників мінімальної або середньої заробітної плати як критерію для оцінки розумності адвокатського гонорару. Проте Верховний Суд у постанові від 10 лютого 2026 року у справі № 440/3822/25 однозначно відхилив такий підхід, зазначивши: «46. Верховний Суд звертає увагу на те, що показники мінімальної або середньої заробітної плати працівників за видами економічної діяльності не можуть бути належним критерієм для визначення розумності гонорару адвоката. Судам належить враховувати засадничу відмінність між правовою природою заробітної плати, яка є винагородою за працю в межах трудових правовідносин, та гонорару адвоката, що є платою за надання професійної правничої допомоги в межах цивільно-правових договірних відносин».

У всіх наведених випадках привертає увагу ще одна обставина: домогтися повноцінного захисту права на компенсацію витрат на професійну правничу допомогу особа найчастіше може лише після перегляду справи Верховним Судом. Водночас на практиці касаційний перегляд таких спорів є складним, оскільки відкриття касаційного провадження потребує доведення передбачених процесуальним законом підстав, що далеко не завжди вдається. Крім того, тривалість судового розгляду, додаткові часові та фінансові витрати, а також природна втома сторони від багаторічного спору нерідко призводять до того, що особа відмовляється від подальшого оскарження, навіть будучи переконаною у неправильності судових рішень.

За таких умов складається враження, що існуюча практика фактично перетворюється на своєрідну «перевірку на витривалість». Суб’єкти владних повноважень продовжують заявляти клопотання про зменшення витрат, а суди першої та апеляційної інстанцій нерідко застосовують шаблонні підходи, не надаючи належної індивідуальної оцінки. Усвідомлення того, що лише незначна кількість таких спорів буде доведена до Верховного Суду, створює ризик збереження практики, яка не повною мірою відповідає правовим позиціям Верховного Суду.

3. Одним із найпоширеніших аргументів суб’єктів владних повноважень є посилання на незначну складність справи, спрощене позовне провадження, а також загальні твердження про неспівмірність заявлених витрат. Як правило, такі заперечення не містять аналізу конкретних обставин справи чи критеріїв, визначених частиною п’ятою статті 134 КАС України, а обмежуються шаблонними формулюваннями, що повторюються у різних справах.

Так, представники державних органів нерідко зазначають: «варто зазначити, що дана справа є справою незначної складності, обсяг наданих послуг адвокатом, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу та розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, заявлені витрати на правничу допомогу адвоката є неспівмірними з вимогами, які заявляє представник позивача».

Водночас Верховний Суд неодноразово наголошував, що самі лише загальні твердження про завищеність витрат не можуть вважатися належним обґрунтуванням їх неспівмірності.

Так, у постанові від 10.02.2026 № 440/3822/25 ВС КАС зазначено: «52. Загальні посилання суб’єкта владних повноважень на завищеність таких витрат, їх порівняння із соціальними чи статистичними показниками або суб’єктивне сприйняття вартості правничих послуг без співвіднесення таких тверджень із критеріями, визначеними частиною п’ятою статті 134 КАС України, не можуть визнаватися належним виконанням обов’язку доведення неспівмірності витрат.»

У постанові від 17 грудня 2020 року у справі № 520/9817/19: «Верховний Суд зазначає, що зменшивши заявлений Позивачем розмір витрат на правничу допомогу з заявлених Позивачем 72261,00 грн до 30000,00 грн суд першої інстанції не навів жодних мотивів обмежившись посиланням, що дана справа є незначної складності, а суд апеляційної інстанції — загальними формулюваннями щодо неспівмірності із складністю справи, наданими адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, затраченим ним часом на надання таких послуг та невідповідності критерію реальності.»

Також у постанові від 08.11.2023 № 160/17970/21 ВС КАС: «65. Отже, колегія суддів погоджується з доводами заявника касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій застосували загальні фрази, без оцінки конкретних обставин справи, не надав достатні та чіткі пояснення, чому необхідно відмовити у розподілі витрат на оплату послуг адвоката у повному обсязі, а також не зазначив, які з вимог, визначених у частині п’ятій статті 134 КАС України, не були дотримані при визначенні розміру витрат на оплату послуг адвоката.

Крім того, і Велика Палати Верховного Суду, виклала у постанові від 18.01.2024 у справі № 9901/459/21, наступне: «Стягнення витрат на правничу допомогу, до складу якої включено витрати на участь адвоката у судовому засіданні, Велика Палата Верховного Суду визнає виправданим, оскільки участь у судовому засіданні не є формальною присутністю в ньому, а супроводжується підготовкою адвоката до цього засідання, витрачанням часу на дорогу до судового засідання та у зворотному напрямку, його очікуванням та безпосередньою участю в судовому засіданні».

Наведена практика підтверджує, що формальний підхід до оцінки витрат є неприпустимим. Суд не може обмежуватися загальними висновками про незначну складність справи чи неспівмірність витрат. Кожен випадок потребує індивідуальної оцінки із застосуванням критеріїв, визначених статтею 134 КАС України, та належного мотивування прийнятого рішення.

Висновок

Після аналізу наведеної практики виникає закономірне питання: чому за наявності чітких положень КАС України та неодноразово сформульованих правових висновків Верховного Суду суди першої та апеляційної інстанцій продовжують використовувати підходи, які фактично їм суперечать, наприклад у рішенні від 13.07.2026 у справі № 320/22624/24 та постанові від 15.07.2026 у справі № 200/491/26? Якщо процесуальний закон визначає межі судового розсуду, а Верховний Суд послідовно роз’яснює порядок їх застосування, то чим зумовлена настільки неоднорідна судова практика? Саме ця невизначеність сьогодні є однією з ключових проблем компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Складається враження, що, вирішуючи питання компенсації витрат на професійну правничу допомогу, суди нерідко враховують не лише критерії, визначені процесуальним законом, а й необхідність мінімізації видатків Державного бюджету України, оскільки відшкодування таких витрат відповідно до КАС України здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань суб’єктів владних повноважень. Якщо навіть після визнання рішення суб’єкта владних повноважень протиправним особа змушена самостійно нести значну частину витрат на захист своїх прав, це зменшує негативні наслідки для органу влади та не створює належного превентивного механізму, який би стимулював прийняття законних і обґрунтованих рішень. Як наслідок, зберігається практика прийняття незаконних рішень, що зумовлює значну кількість однотипних спорів, багато з яких завершуються на користь особи, та призводить до надмірного навантаження на судову систему.

Не менш важливим є й інше питання: якою є вартість помилки державного органу? Чи досліджувала держава, яких фінансових втрат вона зазнає внаслідок систематичного прийняття протиправних рішень суб’єктами владних повноважень? У публічному просторі практично відсутні дослідження щодо загального обсягу коштів, які витрачаються на багаторічний судовий розгляд таких спорів, компенсацію судових витрат, забезпечення функціонування судової системи та виконання судових рішень. Не менш важливим є й аналіз того, скільки бюджетних коштів могло б бути спрямовано на розвиток держави, якби кількість протиправних рішень суттєво зменшилася завдяки належному реагуванню на вже допущені помилки.

Наприклад за даними аналітики Mind, лише протягом 2025 року в судах перебувало понад 14 500 справ за участю лише митних органів. При цьому значна кількість рішень митниць у подальшому визнається судами протиправними та скасовується. Водночас визначити точний відсоток таких рішень досить складно, оскільки значна частина судових спорів триває роками. Сам по собі тривалий строк судового розгляду вже є чинником, який стримує багатьох осіб від звернення до суду, а якщо до цього додається ще й практика суттєвого зменшення компенсації витрат на професійну правничу допомогу, доступ до правосуддя стає ще менш ефективним.

Отже, проблема компенсації витрат на професійну правничу допомогу є лише одним із проявів значно ширшої системної проблеми. Вона стосується не лише захисту прав конкретної особи, а й ефективності функціонування державного управління, раціонального використання бюджетних коштів та забезпечення реального доступу до правосуддя. Реформа, яка змінює лише текст закону, але не змінює практики його застосування, не усуває проблему, а лише відкладає її вирішення.

За таких умов виникає питання: чи створює наявна модель компенсації витрат будь-які реальні стимули для суб’єктів владних повноважень ухвалювати законні та обґрунтовані рішення з самого початку?

Саме на це питання фактично відповів Верховний Суд у постанові від 23 січня 2025 року у справі № 240/32993/23, зазначивши:

«Варто зазначити, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення, понесених збитків, але і у певному сенсі спонукає суб`єкта владних повноважень утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб…».

Проблема компенсації витрат на професійну правничу допомогу є лише одним із проявів значно ширшої системної проблеми. Вона демонструє, що, попри оновлення нормативного регулювання у 2017 році, судова практика у багатьох випадках продовжує формуватися всупереч меті законодавчих змін.

Така ситуація свідчить про те, що окремі законодавчі зміни самі по собі не здатні забезпечити реальне реформування правозахисної системи. За відсутності належного механізму їх практичної реалізації будь-які новели ризикують залишатися декларативними, а вирішення наявних проблем фактично відкладається на невизначений час. У результаті реформа не усуває причин наявних недоліків, а лише створює враження їх вирішення, тоді як самі проблеми продовжують існувати роками.

Про це ми розповідаємо у виданні “Юридична Газета”

Наталя Громик
юрист, помічник адвоката, «АО “ДЕЛЬТА ІНТЕРНЕШНЛ ЛО”»